Бойки – своєрідна етнографічна група українців. Головним заняттям традиційно були землеробство і скотарство, лісові роботи, нафтові промисли, художні ремесла.
Вперше назву «бойки» ужив священик Йосип Левицький в передмові до «Граматики» (1831) від вживання в їхній мові частинки «бо є» («тільки»), на відміну від лемків, що казали «лем», і «лишаків», що казали «лише», «лишень». Надалі цю назву розповсюдили А. Торонський, В. Хіляк та інші. У Словаччині бойків називають «пуйдякамі» (слов. Pujďák), оскільки вони говорять «пуйдемо» на відміну від лемківського «пійдемо». Історія На думку багатьох вчених, перша писемна згадка про бойків зустрічається у компілятивному творі візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного “De Administrando Imperio” (Про управління імперією) (глава ХХХІІ): “Хай тобі буде відомо, що серби [ці] походять від неохрещених сербів, які також називаються “білими”, і живуть по ту сторону Турції, в місцевості, що зветься ними Бойкі. З ними межує Франгія, а також Велика Хорватія, неохрещена, яку також називають “Білою”. Ось там і живуть спрадавна ці серби.” В даному контексті “Бойки” – це топонім, причому не автентичний.
Історично Бойківщина була :
Х – ХІV ст.в складі Київської Русі, Галицько-Волинського князівства,
Від ХІV ст. – Молдавського князівства
З початку ХVІ ст. – Османської імперії
У 1772-1918 роках опинилася під владою Австро-Угорщини,
У 1918-1940 роках – Польщі,
Після приєднання у 1939 році до Західної України та у 1945 році Закарпаття з УРСР входить до складу Української держави.
У 1940 року приєднана до Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).
Влітку 1920 року відбулася спроба утворити самостійну державу – Бойківську Республіку. Селяни на чолі з Ф. Бекешем зайняли кілька сіл на Сколівщині, станцію Лавочне і проголосили власну республіку. Через Бойківщину свого часу проходив головний торговий і військовий шлях з України в Угорщину та Західну Європу.
Iсторико-етнографічний регіон на заході України, який охоплює гірські райони сучасної Львівської та Івано-Франківської областей між верхів’ями річок Сяну і Лімниці та Закарпатської області між річками Уж і Торець, а саме південно-західну частину Рожнятівського, майже весь Долинський район Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну частину Стрийського, Дрогобицького, Самбірського, більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського, Великоберезнянського та Воловецького районів Закарпатської області. Сьогодні частина етнографічної Бойківщини входить до складу Польщі, Словаччини.
Найбільші населені пункти – Сколе (центр Бойківщини), Турка, Бориня, Волове, Самбір, Старий Самбір, Борислав, Дрогобич, Болехів, Долина, Калуш. Відомі курортні міста Трускавець і Моршин.
Територія – близько 8 тис. кв. км.
Походження назви Бойківщина пов’язують з найменуванням корінних жителів бойків, які часто вживали в мові слово “ бойє” в значенні “ так”. Культура і побут населення мають деякі особливості:
Одяг бойків відзначається біднішою гамою кольорів, ніж інших етнографічних груп – гуцулів чи лемків. Чоловіки носили кептар (верхній хутряний одяг без рукавів) або сердак (короткий теплий сукняний одяг), бриль (широкий капелюх), личаки (легке міцне шкіряне взуття ) і черес (широкий шкіряний пояс).
З Бойківщиною пов’язані імена видатних діячів української культури, письменників Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Івана Вагилевича. На Бойківщині народилося багато відомих діячів, зокрема гетьман Петро Сагайдачний, генеральний суддя з Хмельниччини Іван Креховецький. Іван Франко присвятив історії та культурі цього краю низку художніх, публіцистичних та наукових творів («Етнографічна експедиція на Бойківщину», «Карпато-руське письменство» та інші).
