«Могила князя Святослава»: передісторія братовбивства

Приблизно за чотири кілометри на південь від гірського містечка Сколе є урочище, яке з давніх часів має назву «Святослав».
У бойківському краї з покоління в покоління передається історія про вбивство в цій місцевості ймовірного спадкоємця київського престолу, сина Володимира Великого – князя Святослава, яке скоїли наймані вбивці, котрих підіслав інший син Володимира – Святополк, відомий в історії під прізвиськом «Окаянний» (проклятий).

На підтвердження вам навіть покажуть невеличкий кам’яний надгробок із хрестом, присягаючись, що це і є справжня могила князя Святослава.

Історія сходження на київський престол Володимира Великого була аж ніяк не бездоганною. Літописи свідчать, що перед другим походом на болгар його батько Святослав, як і годиться, посадив на київський престол старшого сина Ярополка, а молодшим – Олегові та Володимиру – віддав, відповідно, древлянську та новгородську землі. Захопивши з часом вотчину Олега (який поклав голову в цій міжусобній війні), Ярополк забажав так само вчинити і з новгородськими землями. Та Володимир виявився спритнішим: навербувавши серед варягів військо, він сам зайняв Київ і усунув Ярополка від влади, якого згодом, очевидно, не без згоди Володимира, варяги й убили. А його дружина, грекиня за походженням, стала дружиною новоспеченого київського князя. Це цілком відповідало тогочасним традиціям. Щоправда, була одна пікантна обставина: дружина убієнного Ярополка була на той час вагітною майбутнім князем Святополком, тож Володимирові довелося розпочати відлік своїх спадкоємців від фактично нерідного сина. Оскільки літописні джерела однозначно вказують, що Святополк був старшим сином Володимира з-поміж інших 12 його синів, то він мав усі підстави сподіватися, що після Володимира київський престол належатиме саме йому.

Однак дядько-вітчим заповів престол не найстаршому Святополкові, а молодшому Борису, хоча останній і не мав до цього жодних задатків: був людиною млявою, нерішучою, безініціативною. Можна лише уявити, як розлютило це рішення Святополка! Це була демонстрація повного приниження та зневаги.

Великий князь Київський Володимир помер 15 серпня 1015 року в Берестові (нині – м. Брест у Білорусі). За Борисом, який саме перебував у поході проти печенігів, негайно вислали гінців, однак спадкоємець, заклопотаний ратними справами, не поспішав. Цим миттєво скористався Святополк, який захопив владу в Києві. Розуміючи, що його вчинок може викликати неоднозначну реакцію серед населення, Святополк заходився задобрювати киян щедрими дарами та гучними бенкетами. Одночасно він вирішив фізично усунути інших претендентів на престол. З 11 братів до його “чорного списку” потрапили троє: Борис, Гліб і Святослав. Решта, на думку Святополка, не становили реальної загрози. Він навіть уявити собі не міг, що його найгрізнішим суперником стане інвалід від народження, кульгавий на ногу, однак владний, віроломний і жорстокий новгородський князь Ярослав.

Однак повернімося до загибелі Святослава – сина Володимира Великого від чешки Мальфреди. На переконання деяких істориків, під час утечі «на угри» його вбили не найманці Святополка, а звичайні грабіжники. А й справді, чи варто було переслідувати свою жертву протягом багатьох днів через усю державу – з древлянської землі майже до самого карпатського перевалу – і нападати лише останньої миті, фактично, на самому кордоні? Чи не простіше та надійніше було влаштувати засідку поблизу резиденції Святослава та розправитися з ним на місці, як із Борисом і Глібом? Але це лише припущення.

Бойки глибоко шанують пам’ять про древлянського князя Святослава, який багато століть тому поліг у їхніх горах. Іще років сто тому існував звичай, згідно з яким кожен, хто проходив повз могилу в урочищі біля Сколе, мав покласти на неї зелену гілку – на знак пам’яті й пошани. А відомий галицький поет М. Устиянович написав свого часу поему «Святославова могила».

Хоча згадане на початку розповіді місце важко назвати могилою, це радше пам’ятний знак, оскільки відсутні будь-які археологічні свідчення того, що саме на цьому місці поховано тіло князя Святослава. Щоправда, існує версія, що тіло, за тодішнім звичаєм, могли спалити, а попіл – розвіяти. Як би там не було, але нині «Святославова могила» є однією з найбільших принад для відвідувачів Національного природного парку «Сколівські Бескиди».

Мандруючи його мальовничими стежками, можна почути й іншу історію походження «Святославової могили» – менш романтичну, зате, як на мене, більш правдоподібну. Її нібито наказав спорудити барон Гредль (великий промисловець і землевласник, представник відомого аристократичного австрійського роду, якому до початку Першої світової війни належали ліси Сколівщини) на місці мученицької смерті свого скарбника на початку XX століття. На диліжанс, у якому перевозили велику суму грошей (платню робітникам і лісорубам, які працювали на лісорозробках і лісопильнях Гредля) буцімто напали розбійники. Вони зажадали від скарбника добровільно віддати їм валізу з готівкою, обіцяючи натомість зберегти йому життя. Та мужній службовець відмовився – і загинув. Приголомшений такою відданістю, барон розпорядився поховати скарбника з почестями, а на місці його загибелі встановити пам’ятний знак. Оскільки описана подія, за трагічним збігом обставин, сталася саме в урочищі «Святослав», то й знак із часом почали ототожнювати з могилою Святослава. Хоча цілком можливо, що стоїть він на тому самому місці, де колись і справді пролилася кров древлянського князя.

Іван Великий.
Джерело інформації: www.gazeta.lviv.ua